Без школи немає села. Це перевірено часом. Колись у  багатому й великому селі Багатир не було школи. Дітей на навчання відправляли в місто Маріуполь, але далеко не всі жителі мали таку можливість. У тисяча дев’ятсот восьмому році заможні багатирці на чолі з Папазовим (у нього було декілька синів – їх треба було навчати, дівчат не навчали, їм відводилася роль жінки та матері) вирішили  побудувати школу за свої кошти.

         У тисяча дев’ятсот десятому році школу відкрили. Це була велика світла будівля з величезними вікнами, високими стелями !..  Вона збереглася до наших днів, тільки в ній у тисяча дев’ятсот сімдесят  третьому році відкрили першу в Союзі Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) станцію технічного обслуговування автомобілів.

           У будівлі школи було сім величезних класних кімнат, велика учительська, кабінет директора та спортивна зала.

           Спортивна  зала була, звичайно, не такою великою, як сучасні шкільні спортивні зали, але вона була .

            До речі , спортивного знаряддя там було набагато більше, ніж зараз. Але найбільшим задоволенням у спортивній залі була гра у волейбол – місця вистачало.

         З перших же днів у школі було багато учнів. Звичайно, основна маса багатирці, але було  багато дітей і з сусідніх сіл: Костянтинополя, Олексіївки, Улаклів. Діти навчалися в дві зміни, але все одно було тісно, тому незабаром напроти корпусу школи, у тому ж дворі,  побудували ще один корпус, поменше. У ньому було п’ять  невеликих класних кімнат і службові приміщення. У цьому корпусі навчалися учні молодших класів.

   Не дивно, що будівлі збереглися, наші предки будували добротно: цеглу та ліс (морений дуб) везли волами з Маріуполя, й будували школу майстри з Маріуполя.

  У двох шкільних корпусах продовжували навчатися у дві зміни близько 1000 учнів, працювало близько 50  вчителів.

  Уже після революції, в 40-х  роках побудували ще два шкільних корпуси: один – напроти млина (другий квартал, вулиця Больнічна, північно-східна околиця села, поруч із старими лікарняними корпусами), а другий – поруч з аптекою. У цих корпусах навчалися учні початкової школи.

   Будувалися, не тільки шкільні корпуси, а й будинки  для вчителів.

  До нашого часу три вчительські будинки  є, хоча живуть у них не вчителі.

   Була в селі і школа з грецькою мовою навчання. Вона була розташована на 6  кварталі  (вулиця Гагарина). Бажаючих навчатися грецькою (урумською) мовою було чимало. Деякі випускники грецької школи продовжили навчання в грецькому( так він тоді називався ) технікумі в Маріуполі . Його закінчили вчителі, які працювали в Богатирській школі багато років  у початкових класах : Хаджинова Софія Григорівна та Афендіков Петро Дмитрович.

   Цей корпус не зберігся, його спалили німці, коли відступали (тоді вони спалили багато будинків)

  У 1965 році було здано в експлуатацію будівлю нині функціонуючої школи.

  Жителів у Багатирі стало набагато менше, дітей також, тому сучасна  будівля, влаштовує потреби села.

Сьогодні школа йде в ногу з часом. Навчатися та працювати зручно й комфортно: прекрасна їдальня, внутрішні туалети, класи-кабінети.

Звичайно, школа завжди потребує оновлення: матеріального, морального, методологічного. Тому, як завжди, чогось не вистачає: не закінчено ремонт, не вистачає сучасного обладнання у кабінетах. Але багато чого компенсується чудовим учительським колективом: творчим, відповідальним, працелюбним. І, як завжди, школа живе надіями…

Надіями на те, що відповідальні в країні люди розуміють, що за партами сьогодні сидить наше майбутнє.